Михайло Саакашвілі

 

Я народився в шістдесят сьомому. Коли мені було 2 роки, батьки розлучилися, і ми з мамою переїхали до прабабусі та прадіда. У них була 4-х кімнатна квартира, але крім нас чотирьох там жили ще дідусь та бабуся. Більшу частину дитинства я проспав на розкладачці. До 12-річного віку, коли мама знову вийшла заміж, вона спала на сусідній розкладачці. Після того як вона переїхала до чоловіка в квартиру площею 16 квадратних метрів, я залишився в кімнаті один і мені навіть купили диван.

Мій прадід був професором, юристом. Він був репресований і 10 років просидів в Сибіру, його брат провів там 25 років.

Мама дуже наполегливо хотіла, щоб я отримав гарну освіту. Тому з 4х років я вчив англійську з приватним учителем, з 9ти — французьку, з 14ти — іспанську. В СРСР ці мови жодним чином не вживалися, я міг прожити все життя, не зустрівши жодного француза, іспанця або американця і не побувавши закордоном.

Звичайно, я спілкувався й з батьком. Він за фахом лікар, працює директором клініки.

 

У чотири роки, коли мене повели на англійську

 

Бабуся досі працює в інституті профзахворювань. Їй 86, вона дуже активна, постійно приїжджає до мене в Україну, іноді ми зустрічаємося в Америці та на інших континентах.

При Сталіні її сім’ю двічі виселяли з дому. А нещодавно новий уряд наклав арешт на її квартиру, яку вона будувала з 93 року разом з дідом і 16-річну «хонду». Вона постраждала як моя родичка. У мене ж нічого не знайшли, крім сільського будинку в 100 квадратних метрів і виноградника на півтора гектара.

Зараз вона живе у мами.

 

Я завжди ідентифікував себе з Україною. Я приїхав сюди в сімнадцять і залишився тут на 7 років. Тут я вперше відчув себе незалежним, почав формуватися як особистість.

 

У 1985 я вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка на факультет міжнародних відносин.

На першому курсі мене ледве не заарештували за антирадянську діяльність. Факультет перебував під ковпаком КДБ. Кимось треба було займатися? Вони зайнялися мною. Хоча нічого особливого я не робив. Правда, любив відпускати різні жарти, читав іноземні журнали — робив те, що звик робити в Грузії.

Після першого курсу мене призвали до армії. Рік відслужив в прикордонних військах в Чопі, рік — в Борисполі. Навколо мене було багато хлопців з села, я постійно чув українську мову та почав краще розуміти український національний характер. Перебудова набирала хід, і ми з товаришами по службі постійно бунтували проти армійських порядків.

 

Мама та бабуся приїхали навідати мене під час проходження військової служби, ОКПП «Чоп», 1986 рік

 

Після служби в армії я продовжив навчання. Студенти повірили в перебудову. П’ятий курс філософського факультету підготував маніфест з вимогою змін. Але в Києві перебудовою ще не пахло. Всіх виключили. На мене відкрили справу. Почали допитувати моїх українських знайомих. Жоден українець мене не здав. Мій однокурсник Володя Жмак навіть побив слідчого, який вимагав дати проти мене свідчення.

 

Розпад Радянського Союзу застав мене в Києві. У 1991 році на Всеукраїнському референдумі я проголосував за Незалежність України.

 

Що б не казали деякі політики, в Україні етнічні відмінності практично не мають значення. І в цьому унікальний потенціал України. У світі залишилося не так багато «плавильних котлів». Крім України це, мабуть, лише Бразилія, США та Сінгапур.

Після завершення навчання в Києві я працював в Комітеті з прав людини в Грузії, стажувався в Міжнародному інституті з прав людини в Страсбурзі, навчався в Колумбійському університеті як стипендіат Конгресу. Весь цей час я цікавився подіями в Україні. Регулярно слухав передачі українською мовою. Коли була можливість, прилітав з Америки до Києва.

 

Випускник Колумбійського університету, Нью-Йорк, 1993 рік

 

Після завершення навчання в Університеті Джорджа Вашингтона я працював в солідній юридичній фірмі у Нью-Йорку. Влітку 1995 до мене в Америку прилетів мій старий знайомий Зураб Жванія. Він очолював партію зелених і формував команду для участі в парламентських виборах. Увійти в передвиборний список він запропонував і мені. Я погодився, і мене обрали в парламент.

У листопаді 1995 я приїхав до Грузії, а в грудні мене обрали головою парламентського комітету з конституційних та юридичних питань. Після успішного проведення судової реформи мене призначили Міністром юстиції.

З майбутньою дружиною Сандрою ми познайомилися в Страсбурзі, в літній школі Міжнародного інституту прав людини. Ми провчилися два місяці разом. Сандра закінчила філфак Брюссельського університету. Ми випадково опинилися за одним столом в студентській їдальні. Вона запитала, звідки я, я відповів — з Грузії. Виявилося, що вона була в Грузії з гуманітарною місією, під час війни в Абхазії привозила продукти біженцям в Кутаїсі. Вона навіть вміла читати грузинською.

 

З дружиною Сандрою, 2016 рік

Зі Страсбурга я полетів до Тбілісі, ми постійно телефонували один одному, а потім обидва приїхали до Нью-Йорку і за тиждень одружилися. Ми були студентами, грошей у нас практично не було.

 

Ми жили в непрестижному районі Нью-Йорка — Асторія, і нас добре запам’ятали в місцевому супермаркеті. В кінці місяця ми купували там виключно банани — ні на яку іншу їжу грошей не лишалось.

 

Коли Сандра приїхала разом зі мною до Грузії, її дуже цікавили гуманітарні питання. Вона закінчила медучилище і один день на тиждень, майже без перерви, працювала медсестрою в різних клініках. Вона працювала як волонтерка в хоспісі для безнадійно хворих на рак. Сандра говорить грузинською, як на рідній мові, вона непогано вивчила мегрельський. Ментально вона навіть більше грузинка, ніж я.

На вибори до парламенту 2003 року я вже йшов зі своєю партією. Ми зайняли перше місце. Всі екзіт-поли давали нам 30%. На другому місці була партія Шеварднадзе, на третьому партія Абашидзе. І тоді влада вирішила піти на страшне підтасовування: вивели на перше місце Абашидзе, на друге — Шеварднадзе і на третє нас.

Тоді я поїхав на захід Грузії. Він дуже схожий на захід України, там найрадикальніші люди, найбільш патріотично налаштовані. Ми знайшли автобуси і вирушили на Тбілісі. Ми зупинялися, розбивали табір, навколо нас збиралися люди, ми знаходили ще автобуси, люди самі платили за них. Потім сідали та їхали далі.

Влада не могла не пустити нас до Тбілісі. У столиці, як це часто бувало, відключили електрику. Здавалося, в місто входить справжня вогняна армія. І це вже було в прямому ефірі. Тбілісі, яке раніше було налаштовано скептично, вже «розігрілося» та зустрічало нас як визволителів.

 

Спецназ нас пропустив, ми пройшли до парламенту. І тоді я сказав, що потрібні троянди. Перемога Революції Троянд почалася.

 

За два дні ми зустрілися з Шеварнадзе. Я сказав Шеварднадзе, що наша вимога про його відставку в силі. Він відповів, що піде.

Після Революції Троянд я приїхав до Києва відпочити та набратися сил. Віктор Ющенко, дізнавшись про мій приїзд, запросив мене на раду опозиції, яка обговорювала майбутні вибори Президента в Україні. Я сказав:

 

вибори ви, звичайно, проведете, але вам все одно знадобиться революція. Був там один чоловік, якого я знав зі студентських років — Порошенко. Він зацікавився моїми словами і після зборів попросив мене розповісти, як робити революцію.

 

Я почав перераховувати: знадобляться намети, рок-групи, теплий одяг, якийсь бренд треба придумати. Він це все записав. У Києві зароджувалася Помаранчева Революція.

Пізніше, вже під час Помаранчевої Революції Порошенко попросив мене допомогти з 5-м каналом, тоді він транслювався лише в Києві. Я прийняв рішення поставити цей канал замість аджарського, який тоді віщав на всіх супутниках. Так 5-тий канал почали дивитися всі, у кого є супутникові антени.

Після Революції Троянд ми відразу оголосили президентські вибори в Грузії. 4 січня 2004 року за мене проголосувало майже 97% виборців. Старий політичний клас було повністю знищено. У 2008 році мене повторно обрали Президентом Грузії.

Мої президентські повноваження закінчилися восени 2013 року. Незабаром я поїхав з Грузії, моя дружина Сандра з молодшим сином залишилися, для нас це було принципово. Вона продовжила займатися гуманітарною роботою, показавши, що в роки мого президентства робила це від душі, а не через статус дружини президента.

Наш старший син Едуард в п’ятнадцять років потрапив до книги рекордів Гіннеса: він встановив рекорд зі швидкості друкування на iPad. Його визнали найкращим випускником Американської академії в Грузії. Що особливо цінно — це сталося вже після мого правління. У нього були такі гарні оцінки, що його прийняли до шести провідних університетів Америки. Він вибрав найменший, але дуже престижний Свіртмор-коледж, як найбільш сфокусований на науці. Ймовірно, він хотів подалі втекти від того, чим займається батько, не бути в політиці, не бути юристом. Тому вибрав фізику. Правда, я бачу, що гени все ж таки даються взнаки. Останнім часом його все більше затягує в журналістику — паралельно з навчанням він працює на найкращій радіостанції Америки National Public Radio.

Молодшому синові, Ніколозу, 10. Йому було легше, ніж Едуарду, він майже не встиг відчути себе сином президента. Він більш відкритий та комунікабельний і для свого віку дуже цікавиться політикою.

 

Тренування з Ніколозом, Одеса, 2016 рік

 

За подіями в Україні я стежив і під час президентства, і після. Я був впевнений — в 2013 році тут знову буде революція. У вересні я зустрічався з українськими друзями. Вони всі скаржилися на пасивність народу — ніхто ні у що не вірить, опозицію ніхто не любить. А я говорив, що зараз все почнеться. Взимку 2013 року я одним з перших прилетів на Євромайдан.

На сцені Майдану, Київ, 7 грудня 2013 року

 

Ще в 2008 році після подій в Південній Осетії я попереджав — Крим можуть анексувати. Тому події початку 2014 року мене анітрохи не здивували. Так само, як і подальші дії Російської Федерації на Донбасі.

 

Але політики, які прийшли до влади на хвилі Революції Гідності, не хотіли цього чути. В той момент я остаточно утвердився, що єдиний порятунок для України — вивести на сцену абсолютно нове покоління політиків. Зміна політичного класу — питання національної безпеки України.

У лютому 2015 Петро Порошенко призначив мене головою Міжнародної консультативної ради з реформ, а за три місяці губернатором Одеської області.

 

В Одесі була сформована суперкоманда. На посади керівників районних адміністрацій оголосили конкурс. На 26 місць отримали 7000 заяв. Вибрали серед них двох випускників Лондонської школи економіки, випускника Кембриджа, випускників американських університетів.

 

Але старий чиновницький та політичний склад, що прийшов до влади на хвилі Революції Гідності під виглядом нових сил, всіляко опирався по-справжньому новим реформаторам. Тоді я зрозумів — треба йти іншим шляхом.

У листопаді 2016 я залишив посаду голови Одеської області та заявив про створення політичної партії РУХ НОВИХ СИЛ.

 

Молода реформаторська сила має бути створена за абсолютно новими принципами. Нам не потрібні надмірні гроші для побудови політсили. Нам не потрібні будуть гроші для особистого збагачення, коли ці нові сили прийдуть до влади.

 

Я сподіваюся, що на наступних виборах люди зрозуміють, що, під яким би гаслом не виступав представник старого політичного класу, він все одно старий та проголосують за РУХ НОВИХ СИЛ.